Archive for the ‘Вірші’ Category

В мені молоко прибуває на дощ

понеділок, грудня 15, 2014

7

 

 

 

 

 

В мені молоко прибуває на дощ,
І я чую у крові століття,
Я збираю сонця дух з усіх площ,
Маки – із поля, де зачиналось
Генів моїх суцвіття.
Вірші телінькають,
Ніби із глини дзвінки,
Виліплю ще дві дитини,
Вечір наплодить в траві цвіркунів,
А ми за містом знайдемо лози,
Щоби доплести гніздо журавлине.
(с) Леся Воронюк

Маленька квартирка у Львові

понеділок, вересня 15, 2014

j-vModMYTSAМаленька квартирка у Львові.
За північ. В фіалках стіна.
У згустках вікон – духи передзимові.
Ти спиш. Я на підлозі одна.
Тоненька шовкова сорочка
На люстрі твій сон береже,
А я – зовсім гола, я – віршова дочка,
Люби лиш такою мене.
Душа у блокнота блакиті – мов паня,
Словечка – тугі, рима – глибока,
Якби лиш дожити нам до світання,
Бо щось крізь паркетні шпарини
Затягує нас в підземелля безоке.
А може, і добре сховатись назавжди,
Розводити трюфелі, знати туманів всі келії,
Ти все це сьогодні побачити мав би,
Та сонцежовток розбився на приспаній стелі.
12.09.2014
(с) Леся Воронюк

Мамі

середа, травня 21, 2014

Моя мама –
Велика біла ведмедиця,
На грудях у неї
М’яко спати,
…Черешні в дитинстві рвати,
Пірнати у гори пшениці,
Яку комбайн
Віддав зі свого черева,
Бабуся біля кухні – дерево,
Від шовковиці – солодка трава,
Курча збирає жнива
Із землі – з долоні
Скіфської мами,
Яка одна в сльозах,
У людях, поривах,
У галунках, меді,
Мачалниках,
Пожовклих від сонця
Сорочках.
… На грудях у неї
М’яко спати,
Тепло брати,
В коси густі-довгі
Плакати, вити, мовчати,
Сни полотном обвивати!
А потім – талію затягнути,
Біле плаття вбрати,
Вінок собі причепити
І від її острова відлетіти
Маленькою синицею.
Крила дорогою зальоденіють,
Думки вітри розсіють,
Хочеться до мами під крило,
У рукав гаптований,
У тайстру зацяцьковану,
У макітру замедовану,
Щоб рученьки і ніженьки
Були нею заціловані.
Березень, 2012
(с) Леся Воронюк

Posted in Важливе, Вірші |

Ще одну ніч перебудемо вдвох

субота, лютого 15, 2014

78_main

 

 

 

 

 

Ще одну ніч перебудемо вдвох —
Я і твоя донечка Софійка,
Їй рахую сім сотень зірок,
Та для соку сну згубилась лійка.
Ти її бруківкою розбив,
Заховав в метро-вагоні,
Ти крізь неї сто ночей зцідив,
В січня ночі вкутана я лише в безсоння.
Софі шкребоче пальчиком мою щоку,
Присни її-мої сірі очі.
Ультрамарин.
Ультрас — світлі лицарі цієї ночі,
Діжки повні дров дощу.
— Ні, ти нас не любиш! —
Кричу тобі і трусь до твого светра,
Як худе безхвосте кошеня,
Ступаєш ще півметра,
Ця відстань — півжиття крізь навмання.
— Коли в неї виросте шостий зуб,
Вона мене спитає, де я був.
Чи зможу подивитись в її-твої очі,
Якщо не буду там,
Де шини куріють щодень й щоночі
І виїдають легені на сито,
Але краще не могти дихати,
Аніж не мати права жити…
І ось ти полетів у серце Києва, між сотники,
Гримить земля, трясеться небо,
В кишенях в тебе — не бинти,
П’ять пачок цигарок.
«Можна хоч «Дойну», — кажуть козаки, —
Та «Честер» — таки те, що треба».
…Як ти живий, то і я жива.
Наше зерня вже любить мене обіймати,
Коли крізь бруківку проб’ється весна,
Ми будемо втрьох засинати.