вересня 21, 2011

У свої 86 він не лінується щораз під час інтерв’ю вставати і, шкутильгаючи як горбань чи пишаючись, як князь, набирати повні груди повітря, і входячи в роль Квазімодо чи князя Ігоря, наспівувати арії. Дмитро Гнатюк каже: так буде більш зрозуміло, що хоче пояснити. Спогади про батька в нього і досі викликають сльози, а розповіді про сучансих студентів – піднесення. Відомий співак, а нині – ще й викладач Київської консерваторії, зізнається: саме молоді люди надають йому життєвих сил і наснажують.

Поважний земляк буковинців Дмитро Гнатюк – один із найтитулованіших українських митців. За Радянського Союзу він був двічі відзначений орденом Леніна, орденом Дружби народів, орденом Трудового Червоного прапора. Молодому поколінню важко зрозуміти вагу цих нагород, та за часів СРСР це була найбільша честь, якої тільки могли удостоїти людину. Свого великого митця не забула й Україна. Дмитро Гнатюк – двічі орденоносець Ярослава Мудрого, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка та Герой України.

А розпочав свій великий життєвий шлях Дмитро Михайлович у селі Старосілля (нині Мамаївці) Кіцманського району Чернівецької області. Він народився у звичайній селянській сім’ї без особливих статків чи якихось зв’язків, які могли б у подальшому забезпечити шлях до всенародного визнання і любові. Зате батьки дали своєму синові дещо більше: талант і виховання. Батько щовечора читав для родини Євангеліє, а мати розповідала щораз все нові і нові казки і легенди. Дмитро і досі пам’ятає батькові поради: «Для того, щоб стати учитилем, треба вчитися 15 років, а для того, щоб людиною – все життя», або ж «Якщо можеш зробити людині добро, зроби і не проси у відповідь». Особливо малий Гнатюк любив їздити з батьком возом на базар до Чернівців: «Я просто обожнював їхати возом, розглядати все довкола, тримати за вуздечки коней, я їх стеріг, доки батько продавав все, що наготувала мама, – сметану, масло, молоко, яйця. Так і жили».

Те, що Дмитро має особливий пісенний дар, зрозуміли, коли він пішов до школи. Завдяки широкому діапазону, хлопець співав відразу у трьох хорах: дитячому, дорослому та церковному. З особливим натхненням співак згадує отця Мирослава, котрий вчився у Бухаресті та був неймовірно талановитою людиною, а служити у церкві пішов у звичайне буковинське село. «Саме отець Мирослав «поставив» дихання, – каже Дмитро Гнатюк. – Я навчався у нього з 8 до 13 років. У зовсім юному віці я зрозумів і освоїв те, що інші вчили вже аж у консерваторіях. Правильне дихання для співака – наче плавники для риби. Якщо риба не має плавників, а співак не має дихання, вони не відбудуться».

Гнатюк з дитинства мріяв про те, що стане співаком, його цілком підтримували батьки, та юнак був мобілізований на фронт, після отриманого поранення його відправили на Урал на танковий завод. Незважаючи на війну, занепад духу, відсутність нормального харчування і виснажливі багатогодинні робочі дні, молодий Дмитро зорганізував при заводі хор. Хор ділився на кілька підхорів, у котрих загалом було задіяно майже півтисячі людей. «Заводський хор користувався великою популярністю, виснажені роботою робітники все ж знаходили в собі силу співати чи слухати спів. Це була, мабуть, єдина відрада під час війни», – згадує сьогодні Д. Гнатюк. На Уралі майбутній відомий артист прожив майже рік. А коли війна скінчилася, Дмитро вирішив, що мусить повернутися додому. Шлях до Чернівців лежав через Київ. Це був перший візит молодого хлопця до столиці. Києвом вдосталь насолодилась прожерлива війна – вона не пожаліла ані розкішних київських вулиць, ані будинків, ані людей. Та між руїнами молодий Гнатюк зумів розгледіти красу Києва, він піднявся на Дніпрові кручі і відчув, що це – одне з найгарніших місць, які він коли-небудь бачив. Насолодитись ними Дмитро мав вдосталь часу, адже заночувати в готелі чи деінде в солдата коштів не було, тож своїх перших чотири ночі в Києві він провів у альтанці біля пам’ятника Володимиру Великому над Дніпром. Сьогодні відомий баритон згадує, що тоді вирішив поступати до театрального інституту, його прийняли, та коли ректор Семен Ткаченко почув, як він співає, сам взяв його за руку і відвів у консерваторію до Івана Паторжинського. Той теж оцінив здібності юнака і запропонував навчатися у нього. Здавалося б, найбільша мрія життя здійснилася: столиця, найпрестижніша консерваторія, запрошення від відомого ректора. Та Дмитро був змушений відмовитися. У нього не було і копійки за плечима, тож він не мав іншого вибору, аніж повернутися додому. Впродовж цілого 1945 року пропрацював у Чернівецькому музично-драматичному театрі, кожну копійку відкладав для майбутнього навчання. У 1946 році знову поступив до Київської консерваторії, де відразу ж почав виділятися серед студентів не тільки голосом, а й наполегливим навчанням. Тільки-но перейшов на 3 курс, відразу влаштувався співаком-актором у театрі. Саме в цей час за наполегливість та досягнення в навчанні йому присвоїли Ленінську студентську премію, та від неї Дмитро був змушений відмовитися, адже офіційно працював у театрі.

Всенародним улюбленцем Гнатюк став після виконання пісень «Два кольори» та «Києве мій». М’який та широкий голос артиста не залишав байдужими навіть найвищих партійних вождів. Він співав для Сталіна і для Хрущова, та все ж ніколи не йшов на повідку у тодішньої політдиктатури. Гнатюк не тільки не відмовився від свого українського походження, навпаки – він завжди чітко декларував свою українську приналежність, популяризував українську пісенну класику, частина з якої була заборонена, зокрема, твори Михайла Леонтовича та Кирила Стеценка.

Сьогодні Дмитро Гнатюк вважає, що успіху вдалося досягти завдяки тому, що завжди дуже любив свою роботу і ніколи не гонорився. Якщо треба було – він давав по 60 концертів за 2 місяці, хоча це неймовірно виснажувало. Тоді артисти його напряму працювали тільки «вживу», тож такі графіки дуже «саджали» голос, переїзди і перельоти стомлювали фізично, але потяг до своєї справи був сильнішим за будь-що. Йому неодноразово пропонували залишитися за кордоном, в Італії запросили бути «першою скрипкою» у столичному театрі, кілька разів випадав шанс перебратися до Москви чи Санкт-Петербурга, та Гнатюк лишився в Україні: «Для мене Україна – моя колиска, а я – її дитя».

Вже будучи титулованим артистом, Гнатюк таки поступив до театрального інституту на режисуру. Співак каже: «Так вчинив заради саморозвитку». Після цього він успішно поставив понад 20 вистав, серед яких – найвідоміші «Князь Ігор», «Запорожець за Дунаєм» та інші. Нині відомий українець зізнається, що починати режисерську роботу було вкрай складно, бо у цій галузі він був новачком, незважаючи на солідне артистичне ім’я, його не оминула критика режисерів. «Вся справа в тому, що у будь-якій музичній виставі акценти розставляють за текстами, я ж ставив наголоси за музикою, адже це – музичний твір, спочатку натерпівся-наслухався, але потім оцінили».

Свою пісенну кар’єру артист закінчив у 70 років, та любов до пісенного мистецтва виявилася сильнішою за будь-що. Гнатюк вирішив: справу продовжить, викладаючи в Київській консерваторії. Для нього це місце настільки дороге, що він тут навіть влітку, коли немає пар, майже щодня. «Це – мій дім, я вірю, що цими коридорами ходять майбутні великі українці, з нетерпінням чекаю вересня, бо ж прийдуть новачки», – натхненно посміхається Гнатюк.