червня 24, 2011

Перш ніж розпочати писати про  «Кіноетніку», читаю «Інтермеццо» Коцюбинського. Твір увиразнює відчуття. Вже хочеться навести лад в думках і трохи врівноважити пульс, бо серце й досі виривається з грудей, а руки смикаються, наче в параноїка, бо стільки емоцій і переживань за два дні фестивалю і за півроку його активної підготовки – тримати в голові все: від майки з логотипом до кінопроекторів…
«Кіноетніка» прийшла мені до голови рік тому, якраз коли відзначали 69 років з дня народження Івана Миколайчука. Не хочу зараз писати біля цього імені епітетів і порівнянь, бо в роковини ми називаємо його дуже красиво, а поза тим ім’я Миколайчука лежить на полицях кінофондів 364 дні – до наступної пам’ятної дати. Це зовсім не голослів’я. Любов і повага до своїх героїв вимірюється вчинками.

І ось маємо – пам’ятник Миколайчуку, нарешті набралися розуму відкрити до 70-ліття, поза тим пам’ятники Целану, Емінеску є в Чернівцях десятки років. Це не румуни, не німці, не євреї напористі, це ми такі повільні і смішні. Повільні – бо скільки років треба думати, де і як зробити пам’ятник Миколайчуку, смішні – бо боїмося образити когось збоку, пошанувавши своїх…
Але не про те зараз. «Кіноетніка» відразу задумувалася, як фестиваль молодіжного етнічного короткометражного кіно. Саме слово «етнічний» концептуально відрізняє фестиваль від інших подібних в Україні. Ми намагалися відібрати конкурсну та позаконкурсну програми за принципом присутності етнічних елементів у стрічці, бодай би найдрібніших. Дуже хочеться дивитися натхненне Миколайчуковське кіно – українські поетичні стрічки – відчайдушні, глибокі, генозберігаючі. Звісно, такі режисери народжуються раз на століття, а може, й рідше. Сьогодні їх треба шукати з лупою серед молодих, але шукати. Основний задум фестивалю – простий: «Люди, згадайте про Миколайчука, маєте великого вчителя, беріть від нього, наслідуйте, повторяйте за ним, а як наблизитесь бодай на соту частину – творіть своє і ставайте великими». «Етнічність» фестивалю значно обмежила нас у відборі фільмів, бо ми не брали хоч і технічно якісне, але без жодної цінності сучасне кіно про бомжів, лесбіянок чи задавлених собак. Як виявилося, великою мірою етнічне художнє та документальне кіно знімають народні кіностудії, що існують на добрій ініціативі завзятих людей. Іншу частину робіт нам надіслали кіношники з інституту Карпенка-Карого. Власне, саме студент цього вузу і виграв «Гран-прі», але про це пізніше, бо, як засвідчило чимало інших робіт, якість його фільмів – це швидше внутрішній смак, аніж вправність викладачів.
Як зазначив мій колега по громадських ініціативах, депутат Чернівецької обласної ради, один із основних співорганізаторів «Кіноетніки» Михайло Павлюк, найголовніше, що добре мали зробити організатори – забезпечити контакт «творці-кіно – кіноглядач». Це і справді важливе і непросте завдання, адже пересічний українець практично не має доступу до українського кіно. І по телебаченню (зрідка в кінотеатрах) його показують або рано-вранці, або після півночі. Це називається робити «цапом-відбувайлом», тобто відбути-показати, а що не було глядачів – то ніхто не винен, бо якби хотіли, то прийшли б і о 8.40 ранку, і о 23.50 ночі. Але ж всі знають, що це зовсім не так, адже якби так – то ставте «прокатні» американські фільми на той час, що й наші, скільки тоді вони грошей зберуть?… За словами ще одного з співорганізаторів фестивалю письменника, перекладача, лідера мистецької асоціації «Арфа» Андрія Волошина, фільми є одним із основних елементів культурної експансії, і, на жаль, українці, маючи великий потенціал і великих вчителів, і досі залишаються об’єктами, а не суб’єктами цієї експансії…
Як і обіцяли, «Кіноетніка» показала за два дні 10 годин українського «молодого» кіно. Такого дійства в Чернівцях ще не було. У перший день, коли 5 годин тривала конкурсна програма, були глядачі, які висиділи від початку й до кінця.
Жоден із членів оргкомітету (Михайло Павлюк, Іван Мітрік, Андрій Волошин, Олександр Ткачук, Степан Ленігевич, Андрій Білогорка, Сергій Осачук) мабуть не мав доброго сну за тиждень до фестивалю, а ніякого – під час його проведення. Всі причетні до організації фестивалю – люди вельми ідейні та світлі. Для них кожна мить фестивалю – наче мить їхнього власного життя. Неймовірно, але і досі є ще люди, якими не повинні керувати чиновницькі обов’язки, щоб вони щось робили для своєї країни.
Якщо із більшістю людей із оргкомітету я вже працювала раніше (кістяк той самий, що і в оргкомітету організації Дня вишиванки), то із меценатом Степаном Ленігевичем «Кіноетніка» стала нашим першим спільним проектом. Степан запропонував свою фінансову та організаційну підтримку, не вимагаючи (на відміну від більшості партій чи політиків, яким ми відмовили, бо не хотіли «заемблемити» фестиваль) жодної інформаційної присутності. Мабуть, так і мають робити благодійники, це називається безкорисливістю. Та мені було важливо, щоб українці почули імена всіх причетних до фестивалю, тож після довгих умовлянь із притаманною скромністю Ленігевич дав добро, щоб вказати його прізвище та прізвища його помічників у списку оргкомітету.
Окремо хочу відзначити представників офіційної влади. Щоб не псувати статті, не називатиму прізвища тих управлінців у культурній сфері, які і так ніде ніколи не згадані, бо на все відповідають, що не знають, не чули, треба записатися до них на прийом чи щось таке. Натомість цілком конструктивно і взаємношанобливо ми співпрацювали із начальником обласного управління культури Іваном Петрусяком.
Відома буковинська художниця Людмила Богдан надала фестивалю свої роботи для використання їх у іміджевій продукції, а гончар, знавець трипільської культури Сергій Богопольський створив неймовірно красиві відзнаки – статуетки у формі білого птаха з чорною ознакою.
Фестиваль зацікавив не тільки пересічних глядачів, ще задовго до його проведення своє членство у журі підтвердили поважні та визнані як молоддю, так і старшими митці. Буковинську частину журі, представляли перекладач, літературознавець Петро Рихло та заслужена артистка України Оксана Савчук. На запрошення відразу відгукнувся лідер найвідомішого етногурту України «гайдамака» Олександр Ярмола. Співголовами журі стали культовий кінооператор, який працював з Миколайчуком, Юрій Гармаш та колишній буковинець, народний артист України, екс-міністр культури України, режисер, письменник, актор Василь Вовкун. За їхнім присудом «Кращою персональною історією» було визнано фільм «Мистецьке прагнення душі як богом дана необхідність» луцького режисера Віталія Герасимлюка, «Приз глядацьких симпатій» від глядачів отримала Марина Тужиліна за стрічку «Удовиця». «Кращим документальним фільмом» журі визнало фільм ” Іван Миколайчук: книга життя», а гран-прі виграв Дмитро Сухолиткий-Собчук за стрічку «Нитка».
Я вірю в те, що ми почали велику справу. Щиро вірю. Один із учасників фестивалю, режисер стрічки «Намір» Руслан Поночевний підійшов до нас і сказав: «Я вернусь додому і обов’язково зніму щось краще спеціально для «Кіноетніки». Тепер вірю, що комусь моє кіно потрібне». Дай Боже сили, за місяць потихенько почнемо розгойдуватись до наступної «Кіноетніки». Практично у всіх членів оргкомітету одночасно зародилася думка зробити фестиваль міжнародним – нехай румуни привезуть своє етнічне кіно, поляки – своє, німці – своє… Але ми не хочемо стирати культурні кордони, навпаки – такі фільми чітко фіксують, наскільки кожен народ унікальний, і скільки він втратить, космополітизувавшись в міжнародних наднаціональних вимірах, найперше – в ЄС. Та на цьому і спинюсь у критиці, бо критикантів завжди і скрізь багато, ми – молоді українці – йдемо іншим шляхом: – думати тільки позитивістськи, працювати багато, вірити!
Леся Воронюк, голова фестивалю «Кіноетніка»,

“Буковинське віче” № 37 (2135), п’ятниця, 1 липня 2011 року