квітня 24, 2010

Цю коротеньку замітку пишу в дорозі до Парижа. У великому очікуванні великих вражень. Власне, у Європі не вперше, але вона завжди неповторна і завжди надто контрасна порівняно з батьківщиною, та батьківщину не обирають, батьківщину роблять кращою… Про найромантичніше місце у світі напишу в наступній замітці, а на разі хотіла би сказати кілька слів про події, після котрих відразу поїхала в подорож і навіть не встигла почути оцінки про зроблене. 4 жовтня ми, організатори акції «День української сорочки», презетували фотоальбом — такий собі фотозвіт по акції. По правді кажучи, до його виходу долучилоя чимало людей, особлива подяка фотографам Сашку Ткачуку, Іллі Перогану, Миколі Костиняну, Юрі Хорунжому. Презентація відбулася і справді в рамках святквання 70-ліття факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ, хоча і вийшла за межі цього ювілею, бо вона стосується не тільки нашого факультету, а цілої Буковини і частоково деяких інших міст України. Презентацію ми запланували спеціально на післявибори, щоб раптом ніхто з політиків не «пришив» це видання собі, адже в альбомі є фото представників і багатьох політичних партій. В цьому контексті ще раз наголошу, що наша акція — одна з небагатьох не політичних, не політтехнологічних акцій окремої партії, це — гарна студентська прогресивна і красива ініціатива, хоча якщо використати іншу систему координат цінностей, то День української сорочки — це дуже політична акція, адже це — один із виявів своєї позиції українцями, своєї свідомості і приналежності не тільки фізичної до території, а ментальної і культурної до країни як політичного та ідейного інституту…
На укладання альбому пішло кілька місяців, доки всі фото прислали, доки заверстали… Як і обіцяли, кожна організація, що долучилася до акції, отримала чи ще отримає (хто коли за альбомом звернеться) видання в подарунок. Альбом вийшов за сприяння фонду «Людина у Культурі» та обласного управління у справах сім’ї та молоді (тут мушу зробити акцент — за сприяння колишнього начальника управління Андрія Білогорки, бо теперішній не подає «ніяких ознак життя» стосовно підтримки культурних акцій, і як наголосив Довганич в особистій розмові — тепер пріоритет управління — підтримка молодіжного спорту, а не молоджіної культури, хоча цілком впевнено можу констутувати, що спортом на Буковині займаються хіба що Гріша Мазурашу та Валерій Чинуш… та це інша тема розмови).
Альбом вийшов доволі симпатичний — із кількома кольоровими вкладками, на глянцевому папері. Особливо приємно було почути відгуки багатьох учасників акції, особливо дитсадків та шкіл, котрі зауважують, що нині рідко хто береться не за комерційні проекти, а потім ще й дарує видання в подарунок. Це звийчайно дуже висока похвала і натхнення для організаторів працювати активно надалі. Дехто зауважив, що хотів би бачити альбом цілком кольоровим, а ми що не хотіли б??? Хіба ж ми не хотіли б, щоб всі фото були кольоровими і ще краще відображали колорит української вишиванки?! Але справедливо розставити наступні акценти — справа не в кольорі, а в ідеї. Ми виконали найважливіше завдання, яке поставили перед собою, — зафіксували цей день в одному виданні, не розпорошили і не розгубили десятки фотографій, залишили їх нашим нащадкам, і коли у 2110 році якийсь студент-історик вивчатиме Буковину початку 21 століття, він обов’язково натрапить на це видання і зробить для себе висновок — тут жили українці і активно відстоювали і проджовжували свою культуру…
Тепер про інше — бодай би один заклад поцікавився, чи може він нам чимось допомогти з виходом альбому? Скажу чесно, ми такої ініціаитиви не почули ні від кого, тому ні на кого не розраховували з самого початку, бо вже надто добре знаємо наших, своїх… Це вельми печально, бо ось проїхавши Польщу і Німеччину вкотре переконалася, що в цих країнах поняття патріотизму напряму пов’язане із поняттям відповідальності, допомоги, сплатою податків, підтримкою благодійних фондів, а не тільки голослів’ям, як часто у нас. Ми — не голослівні, ми — зробили! Поможіть нам не тільки словами і зробіть з нами краще!..
Відверто зізнаюсь, коли віддаєшся повністю (до того ж, не заради себе, не заради того, щоб купити собі нову помаду чи холодильник додому, коли стараєшся для країни і громадян), а потім чуєш щось таке, як було опубліковано на цьому сайті напередодні, запал згасає. Прошу вас, не треба гасити в нас вогонь, краще запаліть його в собі!

Леся Воронюк