лютого 15, 2014

78_main

 

 

 

 

 

Ще одну ніч перебудемо вдвох —
Я і твоя донечка Софійка,
Їй рахую сім сотень зірок,
Та для соку сну згубилась лійка.
Ти її бруківкою розбив,
Заховав в метро-вагоні,
Ти крізь неї сто ночей зцідив,
В січня ночі вкутана я лише в безсоння.
Софі шкребоче пальчиком мою щоку,
Присни її-мої сірі очі.
Ультрамарин.
Ультрас — світлі лицарі цієї ночі,
Діжки повні дров дощу.
— Ні, ти нас не любиш! —
Кричу тобі і трусь до твого светра,
Як худе безхвосте кошеня,
Ступаєш ще півметра,
Ця відстань — півжиття крізь навмання.
— Коли в неї виросте шостий зуб,
Вона мене спитає, де я був.
Чи зможу подивитись в її-твої очі,
Якщо не буду там,
Де шини куріють щодень й щоночі
І виїдають легені на сито,
Але краще не могти дихати,
Аніж не мати права жити…
І ось ти полетів у серце Києва, між сотники,
Гримить земля, трясеться небо,
В кишенях в тебе — не бинти,
П’ять пачок цигарок.
«Можна хоч «Дойну», — кажуть козаки, —
Та «Честер» — таки те, що треба».
…Як ти живий, то і я жива.
Наше зерня вже любить мене обіймати,
Коли крізь бруківку проб’ється весна,
Ми будемо втрьох засинати.

Tags: , ,