липня 25, 2012

Перше.

Коли постало питання про вибір професії, мій батько лікар-хірург дуже хотів, щоб я пішла його шляхом і теж стала лікарем. І хоча мені тоді було років 14-15, я вже знала, що лікарем ніколи в житті не стану, бо ним треба народитись. А головне – треба бути неймовірним ідеалістом, людиною сильного духу і віри, щоб рятувати і лікувати без перебору кожного, хто потребує допомоги. Буду чесною, я так любити не вмію. А батько – вміє.  Хто з вас сам перед собою може зізнатися, що був би готовий самовіддано і душевно виконувати свою роботу. Більшість із нас мають професії, які не пов’язані із благочинністю, тож коли ми робимо на роботі комусь чай чи подаємо милостиню біля церкви, вважаємо такий вчинок вже чималою доброю справою. Не знаю, чи можна технічно підрахувати, але скільки часу потрібно будь-кому іншому, щоб за добрими вчинками бути на рівні з одним днем роботи лікаря-хірурга чи кардіолога.  

Друге.

Двоякість кожного: якщо людина вижила після складної операції, видужала після раку, пересадки серця – значить її врятував Бог. Якщо ж померла – значить винен лікар. А ніхто не задумувався над тим, що кожне життя – в руках Господа, і лікар – це лишень Його інструмент? Ви чули вираз – лікар від Бога? Мабуть чули, так от – це такий лікар, якому Бог довіряє особливо, це лікар, який не тільки ріже і шиє, а ще й молиться за своїх пацієнтів, і вони видужують. Але хто про це знає? Хто хоча б один раз замислювався, з якими думками лікар миє перед операцією руки і одягає рукавички? Що твориться в його душі і серці? Хіба не легше продавати на базарі помідори або готувати каву керівнику?

Третє.

Про відповідальність. На одній із моїх робіт була журналістка, яка мала звичку починати день із суцільного негативу. Часто з її вуст вилітала і критика медиків. Разом з тим, ця журналістка після філологічного факультету ЧНУ робила у матеріалі не менше 10 -15 граматичних помилок, я вже мовчу про стилістику і бодай найпростішу логіку викладу думки. Так от, одного разу мені увірвався терпець, я взяла її текст – вичитала з червоною ручкою і кажу, – від твоєї профнепридатності, в принципі, ніхто не постраждає, хіба що витончена інтелігентка-вчителька української мови, яка після прочитаного бідкатиметься, що так тебе нічого і не навчила, а от уяви, якби лікар теж робив на день стільки помилок! Я хочу наголосити на вазі відповідальності кожної з професій. І найпростіше – звичайне спізнення. Таку дратівливу рису помічаю за все більшою кількістю людей різних професій. А от якщо лікар спізниться на операцію чи додивлятиметься кіно, бо в нього ще  обід? Чому й досі ніхто не зрозумів, що лікарів варто прирівнювати до міліціонерів чи мнс-ників. У них стаж іде рік за два чи ще якось пришвидшено. А от робота медиків чомусь не вважається шкідливою чи особливо виснажливою.

Четверте.

Але, звісно, усіх лікарів не можна міряти однією міркою, бо є світила медицини, а є зеленяки вже нашого нового ладу, які вивчились за гроші батьків з Італії. До таких потрапити – не дай Боже. Що ж тоді робити? Треба оберігати найкращих і найдосвідченіших лікарів як зникаючий вид. Треба, щоб у медуніверситетах не було жодного викладача-теоретика! Всі вони мають бути практиками, які одночасно і лікують, і вчать молодих.

П’яте.

У всіх європейських країнах  медики, особливо хірурги, кардіологи та трансплантологи вважаються цвітом нації. Це інтелігенція високого класу, більша, ніж гуманітарії (письменники, журналісти…) Для них держава створює всі умови для роботи, медицина не фінансується за залишковим принципом, хірурги не роблять за свій рахунок ремонти кабінетів, не купують фарбу, щоб пофарбувати коридори лікарні та бойлери, щоб була тепла вода купати пацієнтів. От, наприклад, у Норвегії, якщо ти лікар – це вказується у твоєму паспорті і це неймовірно почесно.

Шосте.

І на останок. Робити в Україні розправи над медиками – дуже просто, адже вони вкрай вразлива верства населення. Не кожен може дозволити собі гарного адвоката. А головне – лікарі, ті лікарі, які дійсно лікують, ніколи не є публічними людьми, вони не вміють захищатись, їх не побачиш серед депутатів міськ-, обл.-, чи Верховної Ради, не побачиш на крутих тусовках, боулінгу чи кінних скачках. Вони працюють в свою зміну, залишаються на нічні чергування, відкладають відпустки, поки не вийде з коми найскладніший хворий. Вони не мають часу на дурниці. Вони живуть заради життя інших. В кого в родині є лікар, мене зрозуміє, а в кого немає – нехай скаже, чому ж ніхто з близьких не насмілився ним стати.

 Леся Воронюк-Волошина, Київ-Чернівці