Творчість

Уривки із книги “Записки  на зап’ястях”   

КУПИТИ КНИГУ: пишіть на емейл: lesiavoroniuk@gmail.com

Записка перша

У таких автобусах не буває затишно. Чи то у всіх дежавю, чи ще одну книгу починаю з тих самих рядків. Чомусь у старих безкрилих „ікарусах” добре думається і пишеться добре.

Ще далека й глибока зима, котру люблю лише я. Наперед знаю, що замерзну до найглибшої судини, і навесні крізь шпалери у стелі просочуватиметься мокрим льодом сніг. Не хочеться бути цивілізованою і сидіти смиренно, хочеться метатися по салону, проте прохід вже до стелі забили сумками і звісно не від Дольче Габбана… Не важливо, звідки й куди їду. Тут найперше – шлях. Знаю його напам’ять. А ще як взимку автобус ковзається на пагорбах і буксує круглими гумовими ногами по білій скляній дорозі, шлях стає ще виразнішим.

Досі рахувала дерева і ластівок на електронних стовпах. Тепер – снігурів: один, два, три… брень – і знову не вистачило моторному серцю трохи сили. У старих „ікарусів” серця теж старі. Вони б’ються доти, доки є мастило, а люблять ламаючись і віддаючи свої частини на імплантацію іншим моторам. Не знаю, чому починаю це все з любові між автобусним моторами, та думки ведуть за собою, мов за світанком. Вчуся їх не губити, бо вони вірять у мене. У думці стільки простору, у мені – стільки сили! Пишу на колінах і не відчуваю пальців…

Знову стоїмо на зупинці. На тій самій, що завжди, де кава – у пластикових стаканчиках, а пиріжки – з рисом і цибулею. Спершу ти ними гидуєш, а потім біжиш за ще одним.

Людські обличчя міняються з кожною миттю, а я шукаю ідеального і детально виписаного природою героя…

 

Записка на сходах

Ми почалися якраз тоді, коли тут все розвалилося, і червоні прапори відправили бандероллю за адресою «до дідька лисого», але після того дім не посвятили, посту не тримали, крашанками не вмивалися, лише про люди стояли всенощну у церкві. Отак, наче й добре у рідній країні, а толку немає. Кури золотих яєць не несуть, а жовто-блакитні сорочки вночі у шафах все одно світяться червоним, бо душі до причастя не ходили, режими прали, а себе вибілити не змогли…

Коли знову народяться вишивальниці, що вишиватимуть справжніми нитками, такими, що не мінятимуть кольору вночі? Бо ми вже є – для тих сорочок. Пуповини нам перерізала ще картава чотирибуквена абревіатура, але на святий вечір рачки ми вже лізли до помани, вбраної цукерками, васильком та калиною, і ловили дрібними пальцями вогонь  свічки.

Хто ж ми?

Ми народжувалися не просто. Не як сім поколінь до нас. А з рудників. З глибоченних напіврозритих шахт не знати якої свідомості. Стояв грудень і тужився опуклими кучугурами снігу, як міг. Чи може, був серпень,  і потріскували переспілі кавуни, а ми – між ними, а вони – між нами, солодкими і голими.

Може, якийсь дід Апостол виловив нас руками із Черемошу, і

я була муренкою,

а Назар – сомиком,

а Андрій – лящиком,

а Ірина – щучкою,

а Володька – окунцем,

а Наталя – просто рибою з великими очима і довгими віями.

А…

Сьогодні 12 лютого якогось року. Воно не дуже люте, бо відпустило вулиці,  і люди поплили між їх берегами, тримаючись за бордюри. Їм не шкода шкіряного взуття. Ці аборигени-дівулі ніколи не дивляться на термометр. Якщо лютий – значить шуба і велика лахмата шапенція, навіть якщо ртуть нагрілася до плюс семи, пітніють ноги і злипається волосся. Навіть якщо із заспаної землі повистрелюють перші підсніжники. Навіть якщо тутешня верба вже випустила на волю м’явчиків, і вони кохаються під вікнами,  і їм ні від кого не соромно. Навіть якщо сніг піднявся до неба і пустив звідти семиструнну веселку. Навіть якщо…

Досить.

Ще не знаю, хто ми, і чи з’являться коли-небудь у нас за плечима нарости з пір’ям, але щось уже мотлошиться в голові, лоскоче у грудях, і хочеться стати таким високим, щоб обпекти долоні об сонце, а потім заживлювати їх вишневим глеєм чи перев’язувати виноградними лозами.

Записка на фользі

Ірина – не блискуча фольга, тому це – єдине місце, де про неї можна писати всякі відвертощі, і вона їх тут ніколи не знайде. Ще не бачила таких сильних ні жінок, ні – дівчат. Вона вміє читати символи на тіні від вогню, не боїться лазити нетрями та не вміє шкірити зуби, коли не хочеться. У Ірини ще не було того болю, який перевертає внутрішній світ, але був біль, коли душа не поміщається у свою ямку в міжребер’ї і розпинає кістки. Якби в мене був той хороший біль, я б ним обов’язково поділилася, подарувала б увесь і перев’язала б червоною стрічкою. Вона вірить, що знання – то найвища благодать, куляста досконалість. Але чоловіки не люблять досконалих дівчат, бо почуваються з ними, як оброслі мохом каменюки у м’якій талії річки. Шкода, що більшість мужчин не вміє думати глобально, бо лише розумні жінки народжують розумних і гарних дітей. Чоловіки думають лише про пиво, політику і футбол. Їхня ідеальна жінка повинна вміти робити три речі: мовчати, цьомати скрізь і … мовчати.

Іноді мені хочеться вкрасти хоч пригорщу Ірининої свідомості і роздати всім. Тоді все було б дуже просто – всі жили б в порядку, гармонії і кулястій довершеності, яку Назар пішов шукати в горах, а я – в сіро-синіх засмаглих потягах.

 

Записка на останньому вагоні потяга

Чому мені завжди хочеться тебе цілувати? Міста запам’ятовую тільки за запахами, бо більше нічого від них не залишається. Київ чути вітром і метром, Львів – корицевим морозивом, Тернопіль – весняним дощем. Знову сиджу на верхній полиці і з висоти майже піднеба розглядаю своїх сусідів. Дивно, але все, що від них залишається, – це теж запах. Але якщо ці люди для мене – більше ніяких відчуттів, а пам’ять вимагає заповнення, то хай буде вже так. Якось подумки прозвала одного Кваком за несвіжі панчохи, а ще були дві жінки – Марципана і Сосиска.

Тільки ти мені нічим не пахнеш, бо тебе пам’ятаю на дотик і за рухами, за реготом і посмішкою, за диханням і ледь закучерявленими пасмами непристойно м’якого волосся…

Коли довго їхати потягом, він тебе перепрограмовує двоїстою системою: ту-ту-мовчання, ту-ту-мовчання. За енним днем, спускаючись на тверду землю, вже сама подумки відраховую кроки: ту-ту-мовчання. Млію вулицями вперше бачених міст і наче стаю гола, бо тут мене ніхто не впізнає, і можна вплітати цвіркунів у коси, розмовляти з бронзовими Шевченком і Франком і можна не боятися. Не боятися наштовхнутися на твою постать.

Записка на Філімоновій мітлі

Себе знаходжу в інших людях. Чим більше людей любила, тим сильнішою ставала. Хоч любов була різна, як листя на дереві, та один корінь точив єдині емоції з серця.

Найтерпиміші вчаться любові у Господа. Звичайні – одне в одного, тому вона буває такою неміцною і ненатхненною.

В цю пору, коли вже трохи провесніло, люблю ходити пішки, особливо через вулицю Федьковича. Якщо з дому вийти тільки-но по шостій ранку, можна зустріти старого Філімона. У нього своя любов, та перед тим, як розповісти про неї, спочатку спробую зрозуміти, хто все-таки він.

Як назвати чоловіка, котрий змітає цвіт мітлою? Він – не естет, параноїк, божевільний чи просто двірник?

Філімон ніколи не дивиться в небо, зате завжди вибігає на вулицю, коли йде дощ.  Сідає на бордюр і розглядає калюжі. Калюжі заливають собою ями і перетворюють дорогу на море.

«На морі штормить», – так вітається Філімон в дощ, поправляючи кепку. Ось і цього ранку, мліючи у смугастій біло-синій майці, змітає цвіт. Мітла – то його весло. Він мовчки долає хвилі обпалого цвіту, розмітаючи його врізнобіч і розчавлюючи здоровенними чобітьми, мов льодяники для несолодкого чаю. Філімон – не надто сентиментальний – багаторічна флотська закалка залишила йому лише однакові сни про море і характер. Характер, обвітрений солоним повітрям півдня і звуглений антрацитовими печами – без амбіцій, без романтики, без жінки. Колись нею була його вартова яхта, тепер – березова мітла. Така його теперішня любов – взяти дріт і лещата, міцно скрутити залізними прутами тонке тіло мітли.

Не естет, божевільний двірник покусує жовтими зубами «Дойну», ніжно торкається губами тіла цигарки. Уже нагріб білу гору, вищу себе цвіту, вимів її на стару запорошену веретку і сів зверху.

От і кінець його роботі і любові – кирині нема, дощу нема, – асфальт чистий. Хочу спитати Філімона: «Порядок тепер чи несмак? Як можна всю весну змести у веретку і сидіти на ній без крихти сум’яття, розглядаючи кам’яну дорогу?..»

«Піду-но я до води, каже ніби до мене Філімон, вставши і поплентавшись до найглибшої калюжі. – Сьогодні море спокійне – можна виходити у плавання.» Його вуркотіння вмить обірвав вітряний хвіст – слід автомобіля. Хвіст підняв до себе гору цвіту і, закрутивши білими пелюстками, звив їх в останньому танго.

У пелюстках Філімону здавалося, що він впливе морем. «Головне, – не збитися з курсу і тримати штурвал, аби на рифи не віднесло», – штурмує мітлою вулицю двірник. З другого поверху старого будиночку вилізла баба Кіца годувати голубів.

– Мой, мой, мой, чи ти гет сказився! Чого мотиляєш мітлою в повітрі? Дорогу нею мети!..

– Гай-гай, бабо. Тримайтеся поручнів, бо зараз і вас з палуби змиє, – кричить на повні груди Філімон. – Я то моряк битий, вистою, а от ви зі своїми клубками підете на дно в’язати панчохи Нептуну.

– От морячок, – не переговориш тя, – вуркає Кіца і ховається в кімнатах.

Філімон пливе і міряє на око бруківкові острови. Йду за ним, намагаючись уявити, що і справді у відкритому морі. Двірнику здається, що зараз знову повіє солоним рибним вітром, із білої піни вискочить дельфін. Філімон махає мітлою над цвітом, що лишень зірвався і кличе: «Випливи-випливи, мій синьохвостий, випливи-випливи, мій білогрудий». Нахиляється над трохи розпорошеними купами цвіту, пірнає туди рукою, та дельфіна нема.

–         Де ж це він забарився? – Шморгає чобітьми Філімон і повертається до своєї хвіртки, витягає з-поміж збитих дощок залишену поштарем газету.

–         О, пошта з суші, ану, що пишуть газети? Листи є? немає… Може, надвечір дельфін хоч один принесе, таки випірнувши з цієї гори цвіту.

Записка з верлібрів

В голові – самі верлібри. Збилася з рахунку. Вересень рипає містами й робить протяги. Квітень запроторює у божевільні своїм запахом людей, серпень позичає в червня фіолету, грудень…

Грудень трясе великим вим’ям, повним снігу. Якби він був коровою, давав би ціле відро морозива. А так – народив мене й поставив галочку, що збув обов’язок перед всесвітом. Добре, що вже не перед партією. Тільки він без червоної краватки. Як було – план виконали – молодці, перевиконали – дуже молодці, а як залишилося багато солярки – злити у канаву, бо не мало лишитися.

Були й інші норми: здавати государству на місяць 40 яєць, 30 кілограмів сиру, 50 – м’яса, і одного сусіда, вірити  в краще майбутнє і в погане минуле.

 

Записка на часі

Тепер все по-іншому. Ми вже нікому нічого не повинні, не маємо вусатого і лисого наглядачів та талонів на хліб. Але від того не простіше, бо демократія розпусна, як весна у березні – захлиніться повінню свободи, нехай повінь зірве береги!

 

Записка у підвечірку

Підвечірки дають надію на прохолоду. Вони не пахнуть кавою, вони якісь м’які й безмежні. Хочеться котитися в річку, їсти корицеві булочки на горі, тримати перед сонцем персик і шукати десять схожостей… І не думати, що так не буде вже ніколи і ні з ким.

 

Записка на стелі      

Стрілки годинника порціями вимірюють життя. За день так стомлююся, що під вечір забуваю своє ім’я. А вночі забавляю безсоння. Не запрошую його на каву, воно саме приходить, і отак удвох лежимо в темній кімнаті і мовчимо. Рідко з ним розмовляю, часто щось розповідаю. Безсоння слухає мене мовчки. Як от зараз. Хочеш, продірявлю стелю, виколупаю цеглу і просочимося на дах? Там можна заснути у голуб’ячому гнізді.

 

Записка на Назаровій скроні

На скроні намалюю тобі місяця, щоб вночі тебе було здалеку видно. Не вірю в плинність часу, тому він в мені нічого не стирає.

Врешті розумію – любити – ще не значить бути разом, це просто любити.

Записка на вказівнику

Відстань – це умовність, якою вимірюють силу людських почуттів і якостей. А я цю умовність намагаюся скасувати і уявити, що Назар не просто поруч, а ми зрослися докупи. Мої пальці перетікають у його пальці, мої губи – у його губи, мій живіт – у його живіт, і коли йому лоскітно, теж сміюся, коли мені боляче цілих п’ять днів, боляче і йому. Тоді відстані не існує, немає ніяких умовностей. Та навіть тепер, під цією закурявілою табличкою з написом «до Назара ще дуже далеко» здається, що мій вказівний палець – його мізинець…

Ця бита дорога вертає мене до міста. Більше не ходитиму нею одна. Нехай ліс гоїть твої ребра, а з глини наліплю багато дзвоників, причеплю їх над всіма дверми світу, аби чути, коли на них хтось ледь чутно дихне. А ще дзвони відганятимуть вовків – старих безсмертних лайдаків, які з віку у вік хочуть вкусити за бочок немовля з величезними голубими очима…

КУПИТИ КНИГУ: пишіть на емейл: lesiavoroniuk@gmail.com

Знахідки перекладів з інших сайтів:

Записка на лапе паука (http://izhincom.ru/itnews/4639/)

На мониторе моего компьютера живет паук Вася … Интересно, как он не проваливается сквозь дырочки в боковинах во внутренности компьютера? Паук Вася любит бегать монитором, когда пишу сюжеты, кажется, пробует их редактировать, так останавливается именно на том слове, которое кажется неуместным и мне.
Монитор – это его территория. То его плоская планета земля. А вдруг мы тоже такие маленькие и несовершенны в глазах крупных и совершенных, и наш мир – некий старый, запыленный и грязный пальцем монитор?

 La première note http://arfa.in/fr/la-premiere-note/

On ne peut pas être à son aise dans l’autobus comme ça. Il semble que tout le monde a déjà-vu ou il semble que moi, je commence un nouveau livre des mêmes lignes. On ne sait pourquoi, mais dans les vieux « Ikarusses » terre à terre il fait bon lire et écrire.

Il est encore l’hiver lointain et profond qui n’est aimé que par moi. Je sais d’avance que le froid gèlera moi jusqu’à la veine la plus profonde, et au printemps la neige transsudera entre les fissures du plafond. Je ne veux pas être civilisée et être assis et humble, je veux me démener à travers le salon, mais le passage est remplit jusqu’au plafond par les sacs pas de Dolce et Gabbana… N’importe pas d’où et où je vais. Le chemin est le plus important. Je le sais par cœur. Et quand en hiver l’autobus glisse sur les monticules et ses pieds ronds de caoutchouc dérapent sur la voie blanche en verre, le chemin devient plus distinct.

Jusqu’ici j’ai compté les arbres et les hirondelles sur les poteaux électriques. Maintenant je compte les bouvreuils : un, deux, trois… clic – le cœur de moteur manque un peu de la force. Les vieux « Ikarusses » ont les cœurs aussi vieux. Ils battent jusqu’à ce qu’il y ait lubrifiant, ils aiment en se cassant et en donnant ses pièces aux autres moteurs comme les implants. Je ne sais pas pourquoi, mais je commence de l’amour entre les moteurs des autobus, et mes pensées me mènent comme l’aube. J’apprends de ne pas les perdre parce qu’elles croient en moi. La pansée a tant de l’espace, j’ai tant de la force. J’écris sur mes genoux et ne sens pas mes doigts.

Encore une arrête. Celle où il y a du café dans les godets en plastique et des petits pâtés avec du riz et de l’oignon. D’abord ils te font dégoûter, puis tu te précipite pour acheter un autre.

Les faces se changent chaque moment et moi, je cherche un héro idéal chaque détail de qui est mûrement pesé par la nature.

Extrait du livre “Notes sur les poignets”