січня 13, 2013

У дні вшанування пам’яті всіх українців, які трагічно загинули під час Голодомору 1932-1933 років, думка про репресії проти українців стукає в голови багатьох з нас. Будьте певні, це саме так, хоча публічно про це заявляють здебільшого тільки публічні люди, інші ж намагаються осягнути та зрозуміти трагедію не для когось, не на показ, а для себе. Я про голодомор і про геноцид, і про репресії останнім часом думаю теж дуже багато. Мабуть тому, що багато з моїх знайомих, серед котрих патріотична молодь, журналісти, професори наук і навіть медики зіштовхуються з тим, що їхня рідна мова у рідній країні, їхня патріотична позиція у своїй державі може бути загрозою для їх існування. У такі моменти розумію, що багато фактів з історії нам треба переоцінювати. Ні, не переписувати, а саме переоцінювати. І ось що я маю на увазі.

Нині врешті більшість українців та світова спільнота визнали, що масові смерті українців у 1932-1933 роках – геноцид, тобто спрямована, зорганізована операція проти українського народу. Але чия? Сталіна? Москви? Компартії? Різні історики та публіцисти різними словами узагальнюють це абсолютне зло, яке винищило мільйони українців. Та я розумію, що є єдине визначення, яке найбільш чітко називає винних голодомору. Цей ворог – ворог всередині кожного.

Давайте поставимо собі кілька запитань. Чи може одна людина знищити мільйони інших людей? Ні, вона цього не може зробити. Тоді хто? Свої. Свої нищили, здавали і убивали своїх. І тут я буду говорити не тільки про голодомор, а й про репресії українців. Звісно, було спецзакиди по кілька тисяч нквдистів, яких з Росії переправляли в Україну, і вони тут займались зачистками, але немає у світі жодної сили, яка могла б знищити націю, якщо нація не трухлявіє зсередини, і свої не здають своїх. Так, навіть дві поразки у світових війнах протягом одного століття не знищили німців, навпаки, вони зуміли збудувати одну з найрозвинутіших і найпотужніших країн світу. А євреї через три роки після багатомільйонного знищення під час Другої світової (1939-1945 рр.) вже у 1948 році створили незалежну державу, яка була визнана міжнародною спільнотою!..

Та повернемося до української історії.

Моя бабуся Вікторія Андріївна Китайгородська неодноразово розповідала мені, як сусід через дві хати Адам кожного тижня писав анонімки про те, що у бабусі з дідусем є бляха на покрівлю хати. Матеріал дідусь заробив тяжким трудом на заробітках у Закарпатті, але тоді було «не положено» мати хоч щось добре на городі. Хати мали бути маленькі, куці і дуже бідні. І от кожного тижня приходили свої ж односельчани з сільської ради і шукали листи бляхи, довгими списами перешпортуючи ввесь город. Та її вони так і не знайшли, бо дідусь навесні закопав листи бляхи, посадив на ній малинник. Кущі малини розрослися так, що й сліду від бляхи не залишилось. Ті ж самі односельчани кількома десятками років раніше (здебільшого це були п’яниці та волоцюги, одним словом, новоспечені комуністи) приходили до заможних селян, які все в своєму житті заробили тільки своєю працею, і забирали все в колгоспи. А за кілька років ті самі «свої» вимітали, спалювали і топили останню макітру з кукурудзяною мукою чи квасолею. Розумієте, не Сталін ходив полтавськими у 1933 р. чи буковинськими селами у 1947 р… Чи міг молодий комісар, якого хрестила тітка, не побачити в неї під піччю півмішка картоплі? Міг! І жінка, і її маленький син мали б хоч найменшу надію дожевріти до весни. Чи могли перевіряючі не забрати з собою останню курку, яка несла по одному яйцю в день, і таким чином кожен із п’яти осіб у родині на п’ятий день міг би їсти своє яйце…

Звісно, найпростіше знайти зовнішнього ворога. Назвати його умовним іменем і списати на нього всі гріхи. Цим прийомом часто користуються американські політики, але таким чином вони консолідують націю. Коли наступає чергова економічна криза, зовнішній ворог, названий терористом, відволікає увагу. Та в нас – зовсім інша ситуація. Кому нинішнє покоління не списувало б гріхи своїх предків, ці гріхи від нього нікуди не зникають.

Окрім того, голодомор та репресії вимили з української крові всю інтелігенцію. І це дає свої відгуки й досі. Генетично спотворені покоління ледарів, атеїстів та комуністичних мавп, де є тільки абщак, пєсні і страна дураков, і досі дають свої плоди, тому прошарок культурної еліти дуже незначний,  політичної еліти в нашій державі на разі просто немає. А якщо немає людей з ідеалами і принципами, тоді всім керують гроші… Так, бізнес-еліта в нас потужна. Я не засуджуватиму багатих людей. Хто і як з них заробив свої мільйони – пояснюватиме не мені. Але справа в тому, що держава у світі визнається тільки тоді, коли вона всім своїм тілом, усіма своїми мільйонами людей доводить, що вони живуть добре і вільно, що вони єдині і сильні, що вони пишаються тим, що збудували…

Я б дуже хотіла, щоб кожного року, відзначаючи жертв голодомору, сталінських репресій, ми не запльовували одного вусатого дідька, а щоб просили у Бога прощення за вчинки наших предків, бо за дії людини відплачує сім наступних поколінь. Мабуть, тому наша держава ніяк не може вирватися із замкнутого кола невдач. Наші найближчі сусіди вже давно стартували вперед, а ми робимо крок вперед і два назад, до цих пір не розібравшись із вкрай простими істинами. Перша – це Україна – держава українців. Друга – у нас нема зовнішніх ворогів, ми повинні будувати стосунки, виходячи з державних інтересів. Третя –  історія вчить. Четверта – потрібно возвеличувати і підносити націю, її культуру і її людей, а не боротись одне проти одного (тут доречно нагадати, що коли Івана Франка міжнародна спільнота номінувала на Нобелівську премію у галузі літератури,українці заявили, що він не гідний цієї винагороди).  П’ята – без віри не буде держави.