січня 24, 2011

Бас-гітарист гурту «Гайдамаки» Володимир Шерстюк провів Різдвяні свята на Буковині. Концертів «Гайдамаки» у нас на часі не давали, та наш край став для музиканта майже рідним.

– Пане Володимире, Ви на Буковині не з концертом, у вас значно вагоміша причина перебування тут.

– Так, ось вже півтора року для мене Буковина має особливе значення, моя дружина з Кельменецького району, з села Дністрівка, нещодавно в мене народилася донечка, тому цей край для мене вже майже рідний.

– Вітаю вас із донечкою!

– Спасибі!

– Різдво Ви святкуєте тут?

– Різдво так, на Буковині, вважаю це свято інтимним затишним сімейним святом, це той час, коли людина мала би подумати про прожитий рік і свої вчинки, обнулити внутрішні темні сторони і почати життя заново. Це чудовий час світлої віри і надії, тому що життя потрібне, щоб ставати кращим, різдвяні свята – прекрасна нагода.

– Які свята мають для Вас найбільше значення?

– Взагалі-то особливе значення має свято душі. Коли воно не є прогнозованим, коли зненацька бачиш, як встає сонце, як проблисне місяць чи листок опуститься прямо на капот машини. Я в цей момент відчуваю хвилювання, єд­ність з природою, з Богом. Це для мене свято. Свята прогнозовані я не дуже вмію святкувати, але Різдво – це день, коли можна себе налаштовувати.

– Ваш гурт наразі на канікулах?

– Так, зараз на канікулах, ми дали собі можливість трохи відпочити, бо цілий рік напружено працювали над новим альбомом, який має вийти цього року, називатиметься він «Віра і боротьба». Вийде він скоріш за все на якомусь західному лейблі, а продаватиметься по всьому світі.

– Це буде двомовний альбом?

– Це буде двомовний альбом, в котрому буде українська частина (наші пісні, в нашому стилі козак-рок), а також характерні рокові хіти світових рок-зірок Боба Марлі чи «Ролінг Стоуна» в нашому гайдамацькому стилі.

– Боб Марлі – кумир з дитинства, так?

– В дитинстві, може, крім Кобзона, нікого не знав, бо виріс в Радянському союзі, але вчасно полюбив багато світових зірок, які сформували мій смак. Ми намагаємося віднайти українську хвилю, корінь в океані різної музики, різних світів. Обов’язково треба шукати корінь не тільки національний, а заглиблюватися в себе, бути свідомим, не піддаватися на політичні провокації. Зараз є шанс у молодих людей викристалізувати свою особистість. Нам дуже необхідні свідомі і сильні люди.

– Коли ви тільки починали грати етномузику у 90-х роках, це було не тільки не модно, а навіть нечувано. Ви могли сподіватися на успіх, який маєте зараз, чи думали, що пограєте для студентів і на цьому все закінчиться?

– Ми починали не з комерційної точки зору, а для себе. Йшли за покликом душі, цей поклик треба чути. Якщо йти своєю стежкою, вона приведе до чогось великого. Ми почали грати, бо не могли цього не робити. Наша музика знайшла багато прихильників, згодом почала приносити прибуток, музиканти – теж люди, ми живемо з музики, не втрачаючи правдивості, робимо свою справу. Музикант мусить бути чесним на сцені.

– Коли нинішні молоді гурти починають рівнятися на вас, як це сприймаєте?

– Треба, щоб якомога більше гуртів працювало в одному стилі, щоб була творча конкуренція, розвиток. В Україні досить викривлений шоу-бізнес, бо всі намагаються потрапити в формат, щоб бути на когось схожим і мати успіх, як той, на кого рівняються. Ні, це не буде успіх. Треба робити те, що відчуваєш, тоді вийде щось оригінальне, щире, і воно обов’язково зачепить за живе слухачів. Молодим гуртам хотів би порадити їздити часто в Європу, набиратися досвіду, шукати європейськості, тому що нас довго привчали, що ми – частина когось там, насправді – українці – це європейська нація, чим більше ми подорожуємо, тим більше відчуваємо цей зв’язок культур і світогляду.

– До речі, про поїздки. Якщо б я сказала, що «Гайдамаки» подорожують від Сибіру – до Канади, то це було б зовсім не в переносному значенні. Розкажіть про виступи в Канаді на українському фольклорному фестивалі.

– Це був не один концерт, а цілий тур, ми грали 8 концертів в Канаді, 4 – в США. В Торонто вулиця перекривається для фестивалю, де збирається 30-40 тисяч людей, і українців, і не українців. Українська діаспора сприймає українську музику набагато свідоміше, щоправда, діаспора має трохи ілюзію про Україну, вони побудували ілюзорну Україну, але з іншого боку, знають з політичного і культурного боку про Україну значно більше, ніж пересічний українець в Україні.

– Як там ставляться до українців?

– Розрізняють Україну і Росію набагато більше, ніж німці, наприклад. Ти йдеш в Нью-Йорку по іст-вілледж, наштовхуєшся на пам’ятник Шевченку чи кафе «Лис Микита». Скажіть мені, в нашого північного сусіда є Шевченко-плаза?

– Як виступалося в Сибіру, чи не замерли?

– Трішки позамерзали на вулиці, зате нас дуже тепло сприймали в залі. Кілька концертів нам організувала українська спільнота, котрій, до речі, в Росії дуже важко зберігати свою культуру. Сургут, Пермь… Правда після виконання однієї з пісень підійшла російська спецслужба і попросила пісню «Колядка в 46 році» не виконувати.

– Як себе зараз почуваєте в Україні?

– Як не дивно, ми не почуваємось гірше, ніж раніше. Українські музиканти дуже розбещені передвиборчими концертами, в наших артистів сформувалося неправильне розуміння популярності. Адже справжня популярність вимірюється кількістю проданих дисків чи білетів на концерт. Звикли заробляти, тепер починається справжня робота, ми знаємо, що маємо свого слухача.

– Хто з українських колег викликає у вас повагу?

– До прикладу, гурт «Океан Ельзи», вони викликають повагу, адже зі студентського колективу зуміли зробити справжній шоу-бізнесовий проект, поважаю « Бумбокс», товаришуємо із «Дримбою да дзигою», слухаю «Очеретяного кота», знаю добре ваш гурт «Гуцул Каліпсо», дуже подобається тепер не існуючі «Брати Гадюкіни». Окремо хотів би відзначити «ВВ», якби не було цього гурту, сам український рок-н-рол не існував би чи пішов би манівцями.

– Чого бажаєте буковинцям у Різдвяні свята?

– Бажаю щиро великої кількості кохання всередині і навколо вас, професійних досягнень, бажаю теплої, красивої гармонії всередині, щоб вона була, наче красивий музичний акорд.

Інтерв’ю вела Леся Воронюк

«Буковинське віче» №3 (2102), п’ятниця 14 січня 2011 року

http://bukviche.com/section-table/34-2011-01-03-15-39-11/77–l-r-